29.1.15

Дослідження учнів


Українські переклади трагедії Шекспіра «Гамлет»


                   «Стосовно шекспірівського героя в українській літературі склалася ціла гамлетіана. Гамлетівське питання «бути   чи   не   бути?»    Іван  Франко називав стогоном власного серця поета. Панас Мирний виписав ці слова у свій щоденник, а Леся Українка озаглавила ними один із ранніх віршів».
            «Гамлет»  уважається справедливо найгеніальнішим твором Шекспіра.  В фігурі данського королевича можна бачити поетичний візерунок душі самого поета. Не дивно, що, як усі геніальні постаті, так і ся виявляє багато загадкового», – проникливо зауважив І. Франко. В Україні ознайомлення з «Гамлетом» розпочалося за російськими перекладами й постановками російських театрів  з 30-х років ХІХ століття.
                 
Питання     перекладу       українською     мовою     досліджувала    професор  Р. П. Зорівчак .  Вона зазначає, що українська література почала засвоєння творчості  Шекспіра з його найвидатнішої і найскладнішої драми «Гамлет». Українську  гамлетіану  започатковано  у Львові. Перша спроба належала П. Свєнціцькому, який  приділяв велику увагу розвиткові українського народного театру і, щоб збагатити його репертуар, звернувся до драматургії  В. Шекспіра. У1865 р. надрукував першу дію трагедії «Гамлет». Свєнціцький перекладав не з оригіналу, а з польського перекладу. Хоча його переклад малопоетичний, та все ж для свого часу він не був позбавлений певної вартості. У ньому чітко відчувався відхід від традиції травестії та абсолютної українізації, що були нормами тодішньої перекладацької практики.
                    Одна з найцікавіших сторінок української шекспіріани пов’язана з перекладацькою діяльністю  М. Старицького, який уперше повністю переклав трагедію «Гамлет». М. Старицький довго й напружено працював над перекладом.  Він збагнув і усвідомив той важливий факт, що В. Шекспір писав народною мовою, широко використовуючи просторічні елементи. Перекладач дбав і ревно стежив за індивідуалізацією мовлення трагедійних персонажів, за адекватною передачею філософського багатства твору. Переклад – коментований. М. Старицький написав до нього передмову, де виклав своє розуміння Шекспірової трагедії і свої перекладацькі принципи,а також дав посторінкові пояснення окремих складних словесних образів, каламбурів, багатозначних висловів. Однак суттєвим  недоглядом перекладу було те, що М. Старицький переклав трагедію, написану англійським п’ятистопним ямбом, розміром сербської юнацької пісні.
                   Десь між 1882 і 1886 p. «Гамлет» було перекладено П. О. Кулішем, опубліковано   цей   переклад   1899 р.   за   редакцією   і   з   передмовою І. Я. Франка. Як відомо, Франко критично ставився до перекладацької діяльності Куліша, але цьому перекладу дав схвальну оцінку, назвав його найбільш вдалим із Кулішевих відтворень тринадцяти Шекспірових драм і зазначив, що в ньому перекладач дотримувався оригіналу більш ретельно, ніж його попередники.
              Своїми передмовами до драм Шекспіра, в тому числі й до «Гамлета», Франко заклав  основи  українського наукового шекспірознавства. Передмова до «Гамлета» належить до найцікавіших серед них, у ній дається глибокий аналіз ідейного змісту трагедії, який пов'язується з духовним життям епохи. Франко характеризував «Гамлета» як найбільш особисту драму Шекспіра, але не в розумінні вузько біографічному,  а в тому, що вона найглибше відбила духовну драму автора, породжену кризою ренесансного гуманізму.
                 Значно  пізніше  опублікували  переклади  «Гамлета»,  що  їх  зробили Ю. Федькович, Л. Гребінка, Г. Хоткевич і М. Рудницький. Продовжують перекладати «Гамлета» і сьогодні.         Популярний письменник Юрій Андрухович «струсонув» читацьку аудиторію, привізши на Львівський форум видавців переклад українською легендарного твору Вільяма Шекспіра. Осучаснений «Гамлет» – для мас. Працювати над перекладом Шекспіра Андрухович почав ще наприкінці 1990-х років – на замовлення київського Молодого театру,  режисера якого не влаштовував жоден із 13 уже існуючих перекладів.
               «Часом під час роботи я приймав радикальні рішення, – розповідає Юрій Андрухович. – Це стосувалося здебільшого бруталізмів, які є в перекладеному тексті. Розумів, це завжди буде викликати в українського читача підозру, що Андрухович «додав свого». Нам здається, що «Гамлет, принц данський» – стерильна й піднесена річ, адже минуло багато сотень років. Та у ті часи це була масова культура. У дечому вона повинна була бути брутальною, гратися словами, каламбурити, щоб театральна «гальорка» реагувала реготом та оплесками. Я хотів зробити Шекспіра нашим сучасником. Англійський класик – один з моїх улюблених авторів». Цей  оригінальний  переклад  вийшов  у видавництві  Івана  Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і уже встиг отримати Гран-прі конкурсу “Найкраща книга Форуму”.
            Таким    чином,   українська    гамлетіана    розпочинається    лише    в   ХІХ  столітті  з  перекладів  П. Свєнціцького,   М. Старицького,   П. Куліша, Ю. Федьковича,  Л. Гребінки, Г. Хоткевича,  М. Рудницького. Сучасні переклади свідчать про надзвичайну популярність та актуальність твору.
                                                                                             Примак Ганна, учениця 9 класу

                         Вплив трагедії «Гамлет» на творчість

Лесі Українки 

          Леся Українка у своїй творчості звертається до трагедії «Гамлет».  Ще вісімнадцятирічною вона вже добре знала твори Шекспіра й радила перекласти українською мовою «Гамлета», «Отелло», «Короля Ліра», «Річарда III» і «Коріолан». Чотирма роками пізніше, старанно навчаючись англійської мови, поетеса мріяла читати Шекспіра в оригіналі. «Гамлета» Леся Українка бачила у виконанні Муне-Сюллі.
        «Гамлет» був настільки знаний поетесі, що вона в листах наводить за пам’яттю вислови з нього, а монолог Гамлета послужив їй темою власного вірша. Вона починає  перекладати  драму  Шекспіра «Макбет» і журиться, що ґрунтовна праця М. Старицького марнується. Шекспір був зразком і стимулом у драматургічній творчості Лесі Українки, він був у родині Косачів «своїм».
         Один із ранніх віршів, як уже зазначалося,  Леся Українка назвала «То be or not to be?» («Бути чи не бути?»).  Лірична героїня  питає поради  у  Музи, тому що не знає,  як вчинити.  Можливо, забути про поезію і працювати на землі:
Чи маю я здійняти срібло-злото
З своєї ліри і скувати рало…
Чи, можливо, освоювати нові землі:
Чи, може, кинутись туди, у пущу,
І в диких нетрях пробивать дорогу
З сокирою в руках і з тонкою пилою…
Чи присвятити себе нелегкій праці поета:
Чи, може, злинути орлицею високо,
Геть понад кручі, у простор безмежний,
Вхопити з хмари ясну блискавицю,
Зірвати з зірки золотий вінець
І запалати світлом опівночі?
Лірична героїня обирає працю поета, але вона  боїться:
А що, коли те світло миттю згасне,
Як метеор, і темрява чорніше,
Страшніше здасться, ніж була раніш?
А що коли не стане в мене сили.
Вогонь обпалить крила й я впаду,
Неначе камінь, що зірвався з кручі,
Туди, у темні води, в глибину,
В холодну тишу, і недовго буде
Тремтіти круг на площині води?
Проте відповіді ніхто не може дати. Потрібно вирішувати самій: бути чи не бути.
            У вірші Леся Українка  розкриває своє розуміння поезії  і як романтичної мрії, і як результату важкої, виснажливої праці.  Вірш написаний за мотивами гамлетівського монологу «Бути чи не бути?..» Але трагедія Гамлета тут переноситься в іншу площину — бути чи не бути поетом, якими шляхами йти до народу, як втілити свою мрію в живі, потрібні, зрозумілі людям образи.
           Дослідниця В. Ржевська  прослідковує спорідненість між «Кассандрою» Лесі Українки і Шекспіровим «Гамлетом». Вона  виявляється найперше в розвитку сюжетів: і Гамлетові  і Кассандрі  дається нагода дістати легкий, одним ударом меча, розв’язок своєї задачі  (для Гамлета – помстится за батька, для Кассандри – врятувати Трою від загибелі). Обидва від цієї нагоди відмовляються, втім, з виразно відмінних причин: він – бо задумався, вона – бо зворушилася.
          Обидва герої намагаються протистояти  «часові, що звихнувся».  Обидва йдуть шляхом розчарувань і розчарування в собі. У фіналі кожного з творів обидва згоджуються крокувати назустріч неминучому і дозволяють ворогові себе вбити.
 Подібність  простежується у характерах головних героїв і в художніх засобах їх творення. І Кассандру, і Гамлета вважають божевільними. І Кассандра, і Гамлет з’являються на сцені в жалобі. Для них обох головною зброєю є слово, і мові їх обох  властивий гіркий сарказм – дотепність з відчаю.
           Навіть знамените «Бути чи не бути» знаходить відлуння у словах Кассандри, звернених до невістки Андромахи, вдови героя Гектора, у якій інколи коментатори твору Лесі Українки інколи  вбачають одне з втілень зла, між тим як провина Андромахи – в її пересічності:
… і ти заснеш, і в сні тому не буде
Нічого злого, ні війни, ні смерті,
Ні страху, ні Кассандри.
          І Кассандра, і Гамлет ненавидять війну, але їхній максималізм може змусити їх послати людей  на смерть з відрази. І Кассандра, і Гамлет відштовхують і втрачають коханих. Обох можна брутально і не цілком справедливо звинуватити в тому, що вони самі підштовхнули до загибелі й Офелію, й Долона. Кассандра прийняла б це звинувачення, а Гамлет заходився б затято відкидати його, та не зміг би цілком переконати самого себе.
           Таким    чином, уперше в українській літературі рецепцію  образу Гамлета  простежуємо в творчості Лесі Українки, зокрема у вірші «Бути чи не бути» і поемі «Касандра».
                                                                                                 Примак Ганна, учениця 9 класу





Комментариев нет: