14.10.15

Е. Золя "Кар'єра Ругонів"



Біографія

Група 1        
 Роки становлення
Майбутній письменник з'явився на світ 2 квітня 1840 р. в Парижі. Батька його Франческо, італійця за походженням, до Франції закинула доля, а мати була дочкою маляра з провінції Іль-де-Франс. Дитинство і юність Еміля минули в місті Екс, що на півдні Франції, там він здобував освіту в місцевому колежі, там потоваришував із Полем Сезанном, у майбутньому видатним живописцем-постімпресіоністом, з яким відтоді дружив усе життя.
1847 р. помер батько і родина переїздить до Парижа, куди Еміль прибуває з твердим наміром стати письменником. Юнак живе впроголодь, у холодній мансарді на околиці столиці, перебивається випадковими заробітками, але непохитно просувається до своєї мети. Еміль влаштується працювати до видавництва «Ашет». Писати Золя пробував ще в колежі, починав як поет-романтик. В Парижі були створені романтичні поеми. У 1864 р. з'являється перша прозова збірка «Казки Нінон», романтична за своїм характером, навіяна легендами й переказами рідного Провансу.


Група 2  
Е. Золя - теоретик натуралізму
У середині 60-х років естетико-літературні погляди Золя швидко змінюються: він стає прибічником реалізму, а під кінець того ж десятиліття приходить до натуралізму.
Натуралізм (від лат. natura - природа) - літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX століття. Характеризується прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності. Термін «натуралізм» належить Е. Золя. У передмові до другого видання свого роману «Тереза Ракен» (1868 р.) він уперше зараховує себе до «письменників-натуралістів». Е. Золя є також основним теоретиком напряму. Погляди французького письменника були викладені в цілій низці статей («Експериментальний роман», «Натуралізм на театрі», «Романісти-натуралісти»). Крім того, Золя створив справжню школу письменників-натуралістів, що об'єдналися навколо свого теоретика. Ці автори відомі як члени «меданської групи» (від назви дачі Золя, яка знаходилась у Медані). До цієї групи входив, зокрема,  Гі де Мопассан. Окрім меданців, до школи французьких натуралістів належали вчителі Е. Золя - Ґюстав Флобер (до певної міри) та брати Ґонкури, а також його соратник - Альфонс Доде.
За тематикою, різноманітністю жанрів найяскравішим був французький натуралізм. Його ідеї та поетичні принципи позначилися на творчості письменників різних країн наприкінці XIX століття. У Німеччині більш проявляється сатиричний струмінь натуралізму, в Англії - традиційний вікторіанський роман виховання, в Росії натуралісти зняли багато табу, відкрили еротичну тему. Не минув натуралізм і української літератури. Показовою в цьому відношенні є творчість В. Винниченка, для якого не існувало «заборонених» тем.
Натуралістична школа як рух однодумців через певні естетичні суперечки розпадається наприкінці 80-х рр. Скоро помирають засновники школи. Після цього у Франції натуралізм як художній напрям втрачає чіткість теоретичних принципів, являючи собою відтепер загальну назву близьких літературних явищ.






Група 3  
  Е. Золя - політик-демократ
Під час Франко-прусської війни 1870-1871 рр., коли прусські війська почали просуватися до Парижа, Золя виїхав на південь Франції, де залишався до березня 1871 р. Республіканець і демократ за переконаннями, письменник вітав падіння ненависної Другої імперії, але подальші драматичні події французької історії викликали в нього замішання. Сприйнявши Паризьку комуну як вибух руйнівної стихії, Золя не став її прибічником, найбільше його непокоїла громадянська війна, що спалахнула в країні: «Це огидно. Точиться братовбивча війна, і у нас прославляють тих, хто вбив найбільше своїх співгромадян! Абсурд!»  До встановлення Третьої республіки письменник поставився прихильно, однак досить скоро зрозумів, що корінних змін не сталося, а багатство й влада належать тим самим людям, що й за Другої імперії.





Група 4  
 Головний задум Е. Золя
Розчарований суспільно-політичними подіями, Золя зосереджується на творчості, поступово зводячи гігантську споруду «Ругон-Маккарів». Він працює надзвичайно наполегливо й дисципліновано, методично здійснює свій план, щороку видаючи по роману, однак жаданий успіх не приходить. З кожним новим твором критики дедалі затятіше нападають на Золя. Його звинувачують в аморальності, зображенні брудного, певних сфер життя, які вважалися «неестетичними», протипоказаними мистецтву. Так різко й запекло не критикували навіть Бодлера й Флобера...
І все ж таки, незважаючи на запеклу протидію критики, авторитет Золя в літературі неухильно зростав. Після публікації роману «Пастка» в 1877 р. до нього нарешті приходить слава, хоч і не без скандального відтінку. Люті нападки критиків на твір, у якому з правдиво зображувалося безпросвітне життя паризького робітничого передмістя, розпалювали цікавість читачів, і за короткий час «Пастка» витримала 35 видань. У середині 70-х років творчість Золя здобуває визнання кращих майстрів художнього слова - Флобера, Е. Гонкура, А. Доде, І. Тургенєва. А у 80-х - 90-х рр. з'являються нові романи.

Група 5  
 Е. Золя - громадянин.   Справа Дрейфуса
В кінці життя Золя користувався всесвітньою популярністю і вважався - після В. Гюго - найбільш видатною фігурою серед французьких письменників. Його репутація зміцнилася завдяки втручанню в справу Дрейфуса, яка наприкінці XIX ст. сколихнула Францію. Капітан Дрейфус, єврей за походженням, був запідозрений у шпигунстві в генеральному штабі й засуджений у 1894 несправедливо військовим трибуналом на довічну каторгу. Вивчивши певні документи й пересвідчившись у невинності Дрейфуса, Золя опублікував відкритий лист президентові республіки Фору під заголовком «Я звинувачую» (1898), у якому викривав армійську верхівку і вимагав перегляду справи. Лист викликав справжню бурю в країні, а його автор був засуджений до року тюремного ув'язнення З цього приводу А. Чехов написав: «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава Богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися»
Е. Золя довелося сховатися в Англію, і повернувся він на батьківщину тільки в червні 1900 р., коли ситуація змінилася на користь Дрейфуса. Письменник помер раптово у 1902 р. стало від отруєння чадним газом. На похороні А. Франс назвав свого побратима "совістю нації". У 1908 р.останки Золя були перенесені в Пантеон.



Цікаві факти про Еміля Золя
 Золя ріс кволим і немічним, часто хворів. З дитинства він сильно шепелявив, та ще був сильно короткозорий через те над ним насміхалися однокласники. Йому було неповних сім років, коли батько помер, залишивши сім’ю в скрутному становищ.
Часом фінансове становище Золя було таким важким, що йому доводилося голодувати.
Він працював по 9-10 годин на добу і встигав щодня написати від 1000 до 2500 слів.
 У повсякденному житті головну роль для нього грала матір, тому він досить пізно одружився; в шлюбі у нього не було дітей. Обраниця Золя Александріна Мілей — серйозна, розумна дівчина з розвиненими материнськими інстинктами і честолюбством людини з середнього класу. Мати Золя схвалювала їх стосунки. Ці відносини дали письменнику необхідний для роботи емоційний спокій, так як Александра взяла на себе всі турботи про дім. У 1870 Александріна і Еміль одружилися.
 Будучи одруженим, письменник в 47 років закохався в 20-річну пралю Жанну Розера. Золя вже був багатим і знаменитим, і тому утримувати коханку йому не склало труднощів. Незабаром Жанна народила йому двох дітей, і Еміль жив на дві сім’ї. Дізнавшись про другу сім’ю чоловіка Александра була принижена, але розлучитися так і не захотіла, розуміла, що це завдасть шкоди репутації чоловіка. Не маючи власних дітей, мадам Золя щиро прив’язалася до позашлюбних нащадків чоловіка, була до них добра і великодушна.
На довгі роки Золя придумав собі розпорядок дня: підйом о 8 ранку, прогулянка, робота до обіду, далі зустрічі з потрібними людьми і робота в бібліотеці. Протягом 10 років, поки писалася сага про Ругон-Маккари, Золя практично жодного разу не відступив від заведеного їм самим розпорядку. Поступово він перетворився на таку собі «літературну машину», що працює без перебоїв і зривів. Він втілював свою дитячу мрію — створити щось таке, через що його мати буде ним пишатися.
Смерть Золя наступила в результаті нещасного випадку: не працюючий димохід затримав чадний газ в кімнаті, де він спав, і Золя помер від задухи … Нa кладовищі його проводжатимуть п’ятдесят тисяч чоловік: студенти, ремісники, буржуа, журналісти, військові…
 Александріна і Жанна дуже важко переживали смерть коханого чоловіка. Спільне горе зблизило їх, і решту життя вони присвятили дітям Еміля. Письменник за життя не раз говорив дружині, як хотів би, щоб діти носили його прізвище. Їй вдалося домогтися через суд, щоб бажання чоловіка збулося — Деніза і Жак отримали прізвище Золя. Жанна так і не вийшла заміж, до самої смерті зберігаючи вірність Емілю. Вона померла в 1914 році після невдалої операції. Александріна дожила до глибокої старості, піднявши на ноги дітей письменника.



Символіка червоного кольору





В романі «Кар’єра Ругонів» Золя вводить багато червоного:
 - червоний прапор М’єтти («М’єтта взяла прапор, притулила держак до грудей і отак стояла, випроставшись, під цим криваво-червоним знаменом, що майоріло над нею…»;
 - червоний плащ Мєтти («Дивіться, он дівчина у червоному… Яка ганьба! Вони поприводили із собою своїх повій…»);
- орденська стрічка;
- кров на підборах П’єра Ругона;
- вогник свічки у вікні збирача податків, який помер.
Червоний колір — це кров, пролита за ідеали; це та сама кров, через яку переступили заради досягнення своєї корисливої мети; Фелісіте, постійно дивлячись із заздрістю на багатий дім збирача податків, побажала господареві смерті, щоб зайняти його будинок, і побажання справдилося, Фелісіте відчуває, що цей гріх — на її совісті, але не мучиться від докорів сумління: мети вони з чоловіком досягли, і не важливо, якою ціною.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/kar-yera-rugoniv-simvolika-chervonogo-koloru/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua


Родовід 








Проблеми роману






Характеристика персонажів




Комментариев нет: