15.9.15

А. Чехов



Біографія А. Чехова



Творча еволюція А. Чехова


Період
Роки
Твори
Проблематика
Персонажі
Поетика
Ранній
І пол. 1880-х
Оповідання
«Товстий і тонкий», «Смерть чиновника», «Зловмис-
ник»
Соціальне розмежування, неосвіченість, темнота народу, втрата духовних ідеалів, «дрібні драми дрібних обивателів»
Пересічні, непримітні  особистості
Діалоги, художні деталі, мінімум авторських відступів та оцінок,  лаконізм форми, активне використання засобів комічного
Другий
ІІ пол. 1880-х – поч. 90-х
Оповідання
«Туга», «Мрії»,
повісті «Палата №6», «Дуель»
Проблема сенсу життя та його справжніх цінностей, драма російської інтелігенції,  духовні хвороби сучасного суспільства,  показ різноманітних виявів духовного рабства людини, її невдоволеності власним існуванням
Інтелігенти, що «випадають» із звичного плину буденності; герої, що прагнуть усвідомити своє становище, позбутися соціальної апатії
Увага до розкриття «правди життя», порухів людської душі, психологічного аналізу, ширше вживається підтекст, підсилюється ліризм

Третій
Кінець 1890-х – поч. ХХ ст.
Оповідання «Дім з мезоніном», «Іонич», «Про кохання», «Дама з собачкою», п’єси «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестри», «Вишневий сад»
Відтворення духовної атмосфери епохи, дослідження причин духовного розладу суспільства, внутрішніх переживань, настроїв, думок героїв
Герої, що усвідомлюють свою драму, невідповідність життя їхнім прагненням і ідеалам
Монтажний принцип, сюжетна незавершеність, відкритий фінал, різноманітні засоби ліризму (символіка, колористика, зовнішнє
 «нестикування» фраз героїв, асоціації, спогади героїв тощо





Новаторство Чехова-драматурга

1.     Формування жанру лірико-психологічної драми.
2.     Сюжетно-композиційна структура: “безсюжетність” (відсутність зовнішньої інтриги, рівномірність, буденність розвитку сценічної дії), принцип контрапункту, “підтекстовий” сюжет, принцип неперервності дії тощо.
3.     Центр уваги – психологічний  конфлікт, зображення трагедії буття.
4.     Жанрова своєрідність (змішування та взаємопроникнення жанрів)
5.     Концепція персонажів (відмова від “моногеройної” пєси, поділу на головних і другорядних, позитивних і негативних героїв).
6.     Розірваність, асоціативність діалогів, реплік, “заснованих на  рухах душі”.
7.     Підтекст (“підводні течії), символічність, посилення функції художньої деталі, ліризм.
8.      Прихованість авторської оцінки.
 9. “Відкритий” фінал.





Цікаві факти про А. Чехова


1. За 25 років творчості Чехов створив близько 900 різних творів (коротких гумористичних оповідань, серйозних повістей, п’єс), багато з яких стали класикою світової літератури. Чехов входить у трійку найбільш екранізованих письменників у світі (1-Шекспір, 2- Чехов, 3 — Діккенс).
 2. Прізвище письменника пішло від старовинних імен Чох і Чех, але в родині самого Антона Павловича була легенда, що в роду у них був предок чех. Його дід був кріпаком, але зміг викупити вільну для всієї родини. 
3. Йому подобалося підписувати свої твори цікавими псевдонімами, наприклад: Шампанський, Дяденька. У нього було приблизно 50 комічних псевдонімів, хоча найвідомішим вважається «Антоша Чехонте». 
4. Зріст Чехова — 1, 80 м. 
5. Дитинство і юність Антона Чехова були дуже важкими — він з братами працював у крамниці батька з п'ятої ранку і до одинадцятої вечора. І при цьому ще навчався в гімназії та співав у церковному хорі. І це ще не все, чим був заповнений день Антона Чехова. Він ще вивчав кравецьке ремесло. Вдача батька Антона Чехова була дуже важкою по відношенню до всіх членів його сім’ї.
 6. Антон Чехов був пристрасним колекціонером поштових марок. Він їх збирав усе життя. Відклеював від конвертів з листами, які йому приходили, а також купував у всіх країнах, які відвідував.
 7. Антон Чехов дружив з композитором Чайковським і навіть присвятив йому оповідання «Похмурий ранок».
 8. Письменник збирав забавні прізвища, а потім використовував їх у своїх розповідях. Наприклад, Чимша-Гімалайський («Агрус», «Людина у футлярі») або Проптер, Трахтенбауер, Розалія Йосипівна Аромат, Свінчутка, Зевул та інші. 
9. Антон Чехов в 1890 році відвідав острів Сахалін і побував у всіх його селищах. За кілька місяців перебування на ньому Чехов спілкувався з людьми, дізнавався історії їх життів, причини заслання і назбирав багатий матеріал для своїх нотаток. Він провів справжній перепис населення Сахаліну, зібравши кілька тисяч карток про жителів острова. Адміністрація острова суворо заборонила спілкуватися з політичними в’язнями, але він порушував цю заборону. У наступні 5 років Чехов писав книгу «Острів Сахалін».
 10. Чехов після перебування на Сахаліні подорожує по всьому світу: Японія, Гонконг, Сінгапур, Цейлон, Константинополь, Західна Європа.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/chehov-a-p-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua


А. Чехов і Украна

(Інформація з різних джерел)

1. “ Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко,” — писав А. Чехов А. Кримському.  “ Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров’я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий,” — записав А. Чехов після подорожі по Україні.
   Життя й творчість А. П. Чехова були тісно пов’язані з Україною. Антон Павлович приїхав до Ялти 1898 року в зв'язку з погіршенням стану здоров'я, побудував тут власний будинок. Навколо нього письменник розбив парк, у якому було 180 видів рослин.
   У Криму Чехов А. П. зустрічався із Л. Толстим, О. Горьким, І. Буніним, О. Купріним, В. Короленком. Кримські враження згодом ввійдуть в оповідання "Довгий язик", "Дама з собачкою", "Архієрей", "Студент", "Нова дача", "Душечка", "Наречена", п'єси "Три сестри" та "Вишневий сад".

   Цінували його творчість такі українські письменники, як М. Коцюбинський, І. Франко. Багато літераторів (М.Коцюбинський, Х.Алчевська, Б.Лазаревський) присилали Чехову книги з посвятами. М. Грушевський друкував переклади творів письменника в журналі "Літературно-науковий вісник" (видавався з 1898 року у Львові). Такі двосторонні зв'язки невипадкові. Родина Чехова має глибоке українське коріння - його бабуся по батьковій лінії Є.Шимко була українкою. У дитячі роки українська мова постійно звучала в родині Чехових.
  Ставши письменником, Антон Павлович завжди обирав "приснолисту Україну" місцем літнього відпочинку. Бував він у Харківській та Полтавській губерніях. У Львові він придбав твори Т. Шевченка. Навесні 1887 р. він подорожував по Донецькому краю, у 1888–89 рр. двічі проживав під Сумами: мандрував, спостерігав народне життя, працював над прозою та драматургією. В Сумах Харківської губернії в садибі Линтварьових, де Чехов жив на своїй літній дачі 1888 року, він жадібно вбирав звуки й фарби нового для себе життя, працював над оповіданнями і п’єсами. Чехов бачив у погідній сумській природі і нехитрому житті втілення духовної чистоти, цілісності і доцільності – все, чого так шукатимуть і за чим тужитимуть його герої. Сумські враження використані в оповіданнях "Іменини", "Нудна історія", п'єсах "Лєший" та “Чайка”.
  Музей у Ялті закладено після смерті письменника в 1921 році з ініціативи сестри Марії Чехової, яка прожила в Ялті до 1960-х років. Ще відкрито музей у Сумах.
У наш час п'єси Чехова входять до репертуару театрів України. У Криму присуджується літературна премія імені Чехова, знімаються художні та документальні фільми за творами письменника.

   У своїх оповіданнях „Степ”, „Людина у футлярі”, „Іменини” письменник відобразив людей та природу України. Захоплювався “Кобзарем” Шевченка, знав і високо цінував творчість Котляревського, Карпенка-Карого, Кропивницького та ін. Він високо цінував діячів українського театру М. Садовського і М. Заньковецьку.
Отже, «у мені все-таки говорить хохлацька кров» (лист Чехова до Суворіна, 31.03.1892).

( ЗапоВики)



2. Батько письменника — Павло Чехов жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Його матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів.
Нема в російській мові слова «ведмедь», а є «медведь», що рівнозначне українському «ведмідь», і Чехов вживає його, пишучи: «На відсотки мені вже дають мої ведмеді».
Російською можна «заасфальтиро­вать», «заарканить», «заактировать», але не можна «заарестовать» — це останнє може сказати лише українець, комбінуючи з українського «заарештувати». Це й робить Чехов: «Лікарі заарестовали мене» (Лист Чехова до Забавіна, 27.III.1897).
Ніякий «істинно»-російський письменник (та й не письменник) не замінить російського слова «пчела» на українське «бджола». Це й робить Чехов, відмінюючи цей іменник в множині на російський лад: «Я в нього один із солідних бджел» (Лист Чехова до О. П. Чехова, 3.II.1883).
Хоча російською мало б бути «голодать», «голодаете», Чехов пише: «Надіюсь, що Ви вже не голодуєте» (Лист Чехова до Лейкіна, 25.V.1887).
Такі і подібні їм помилки ні в якому разі не можна пояснити тим, що, мовляв, письменник писав нашвидку, не мав часу на коректу. Навпаки, таке «пояснення» українізмів у писаннях Чехова якраз і свідчить про те, що ті українізми в нього з'являються підсвідомо, під впливом його українського походження. Бо якраз тоді, коли людина пише швидко, не маючи часу на мовну, граматичну чи іншу коректу, вона пише так, як ­думає.
Пишучи, Чехов дуже часто думав українською. Тому й писав: «А чому б і не приїхати? Поблукали б і побалакали… Хай хоронять Вас українські Феї… Будьте здоровенькі. Ваш Чехов» (Лист Чехова до Смагіна, 30.І.1892).
Залюбки вживав Чехов також українські приказки, прислів'я в своїх листах, як: «Не було у баби клопотів, так купила баба порося» або: «Це справа смаку. Хто любить попа, а хто попову наймичку» (Лист Чехова до Шаврової, 2. ХІІ.І890); «На тобі, небоже, що нам не гоже» (Лист Чехова до Линтварьової, 20.VI.1892).
Передаючи вислів якогось українця і пишучи про нього як про українця, а не хохла чи малороса, Чехов-гуморист пише російськими літерами: «Колы б я був царем, то вкрав бы сто рублив и втик» (Лист Чехова до Суворіна, 10.X.1888).
Ми навели тут лише кілька прикладів українізмів Чехова і то лише користуючись його листуванням.
Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита п'єса «Чайка» була задумана А. Чеховим у період його знайомства з актрисою Марією Заньковецькою, яка й стала прототипом головного образу твору Ніни Зарєчної.
«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров'я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А. Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.
В планах письменника було поселитися в Україні.[2] Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров»[2].
Упродовж усього свого жвавого листування як з українцями чи діячами українського походження, так і з росіянами чи «великоросами», Чехов ніколи не говорив про себе як про «великороса» чи взагалі росіянина (хіба тільки в тому випадкові, коли говорив про себе як про громадянина тодішньої Російської імперії) — він скрізь і завжди вважав себе тим, ким він був насправді: українцем за походженням, ­пи­сь­­менником українського роду в російській літературі, людиною, в жилах якої текла українська кров.
Росіяни-сучасники Чехова дуже виразно бачили в особі А. Чехова українця. Наприклад, І. Л. Щеглов (Леонтьєв), сучасник Чехова й автор спогадів про нього, характеризує український характер Чехова такими словами: «чисто хохлацька ­замкнутість», «хохлацько-козацька натура». Щеглов, пригадуючи свою зустріч із Чеховим, пише: «Відрізняючись чисто хохлацькою замкнутістю, Чехов цим разом, проти волі, збивався зі свого головного здержаного тону».
Знову в іншому місці, згадуючи характеристику, яку дав А. Чехову інший його сучасник, П. А. Сергієнко, той же Щеглов пише: «Хоч П. А. Сергієнко в своїх спогадах про Чехова знаходить у ньому риси „ґетевської організації“, але Антон Чехов по своїй хохлацько-козацькій натурі був дуже далекий від педантичності Вольфганга Ґете».
В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: «національність — малоросіянин».[3]
(З Вікіпедії)

3. Антон Павлович Чехов (17.01.1860 – 15.07.1904)
Україна – це друга Батьківщина Чехова. Його бабуся з боку батька Є.Є.Шимко була українкою, в дитячі роки (Таганрог) українська мова постійно звучала в родині Чехових. Діти слухали українські пісні, грали в домашніх виставах "про Чупруна та Чупруниху”.

Сам Антон Павлович у переписці із друзями не раз називав себе українцем. В 1902 р., розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревским, Чехов визнавався: «Я дійсний малорус, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малороссійськи». Марія Павлівна в оточенні українських письменників, учасників ювілейних торжеств із нагоди 50-річчя пам'яті Чехова, проказувала: «Я сама хохлушка». Характерна фраза з листа Антона Павловича напередодні поїздки родини на відпочинок у Суми: «…мати й батько, як діти, мріють про свою Хохландію» (15 лютого 1888 р.). :>)

У питанні про предків письменника важливим посібником є книга М. П. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі й враження», написана в Ялті в 30-і роки. Перші розділи присвячені історії родини, зустрічам юного Антона і його братів з дідусем і бабусею. При перевиданні книга збагатилася змістовними коментарями С. М. Чехова, що виступило в ролі історика родини.

Прадідом Антона Павловича вважають кріпака Воронезької губернії Михайла Омеляновича (Евстафьевича) Чехова (1762—1849 р.). Був він людиною статечною, сини шанобливо величали його «паночи» — від «пан отче».

Бабусею Антона Павловича була кріпосна селянка Єфросинія Омелянівна Шимко (1798—1878 р.), українка із села Зайцівка, з родини конярів. Ходила в українській свитці. Була простодушна, вірила в нечисту силу. Після народження молодшого сина Митрофана пішки ходила з Ольховатки в Київ на поклоніння святиням. Видно, дала обітницю. Відомо, що в 1859—60 р. дід з бабусею жили в Харківській губернії, у Вовчій балці, у дідуся Шимко. Відтіля дід надіслав Євгенії Яківні поздоровлення з народженням Антонія Великого й подарунок — десять рублів сріблом «із власних сум». С. М. Чехов відзначає, що відомий петербурзький лікар И. И. Шимко — її родич.

У спогадах М. П. Чехової, записаних С. М. Чеховим, є кілька анекдотичних історій про бабусю-українку. Особливо виразний епізод гастрономічної властивості. Його відбиття знаходимо в розповіді Чехова «На чужині». От сам запис: «1873—74 р. Бабка Єфросинія Омелянівна була простою селянкою — хохлушкою, носила очіпок. Якось у Більше-Князівській на престольне свято Єгор Михайлович було запрошено з нею на обід до господарки — графині Платовой. Подали раків. Бабка, бажаючи показати свою вихованість, хотіла рака взяти із блюда вилкою. Єгор Михайлович штовхав її ліктем і ногою під столом, але нічого не досяг. Довелося пояснити словами…»... Один раз у Княжій у льосі двері так розбухли, що їх ніяк не могли відкрити. Наївна бабця думала, що двері зсередини тримають домовик. «Як він до себе потяг», — розповідала вона потім.

Ставши письменником, Чехов обрав “приснолисту Україну” місцем літнього відпочинку, відвідав Харківську та Полтавську Губернії. У Львові він придбав твори Т.Шевченка на українській мові. Пісенні мотиви (“Не женися на багатій”) відображені в повісті “Три роки”. В 1888-1889 роках Чехов відпочивав в Сумах: мандрував, спостерігав народне життя, працював над прозою та драматургією (оповідання “Неприємність”, “Красуні”, водевіль “Трагік насамохіть”). Сумські враження використані в оповіданнях “Іменини”, “Нудна історія”, п'єсах “Лєший” та “Чайка”.

Розвитку інтересу до української культури сприяла родина Лінтварьових: їх предки дружили з філософом Г.Сковородою, преклонялися перед Кобзарем. Зачарування Україною відбилося в бажанні письменника придбати хутір в Полтавській губернії, в дружбі з діячами української інтелігенції, зокрема Марією Заньковецькою. Чехов називав талант актриси “страшною силою”, високо оцінив виконання ролі Харитини (“Наймичка” Карпенка- Карого). Вважається, що Заньковецька стала одним з прообразів Ніни Зарєчної (“Чайка”).



В Сумах похований брат письменника, художник Микола Чехов (1868-1889). В 1898 р. хворий Чехов переїхав до Ялти на територію сучасної України. Кримські враження відбулися в оповіданні “Довгий язик”, “Дама з собачкою”, “Архієрей”. В Ялті написані оповідання “Студент”, “Нова дача”, “Душечка”, “Наречена”, п’єси “Три сестри” та “Вишневий сад”. В Ялті підготовлене до друку Повне зібрання творів для видавництва А.Ф.Маркса.


Українські письменники слідкували за творчістю Чехова, опиралися на його новаторскі знахідки (образотворчий імпресіонiзм). Вчилися майстерності "літературної мініатюри" (ескізи, замальовки, новели). Високо відзивалися про нього М.Коцюбинський, І.Франко. Максим Горький повідомляв Чехова в 1899 році: "... про Вас написав Франко, галіцієць,...навпрочуд задушевно написано". Багато літераторів (М.Коцюбинський, Х.Алчевська, Б.Лазаревський) присилали Чехову книги з посвяченнями.

М.Грушевський, який став в майбутньому президентом Української республіки друкував переклади чеховських творів в журналі "Літературно-науковий вістник" (видавався з 1898 року у Львові). В січні 1899 року - переклади сімох оповідань, в липневому номері - повість "Моє життя", в березні 1902 року - сім гуморесок Чехова. У Львові був опублікований збірник оповідань "Змори" в перекладі Марії Грушевської (1904). Були відзначені видання оповідань Чехова в українській діаспорі у Америці.

В наш час п’єси Чехова входять до репертуару театрів України. Проводиться фестиваль мистецтв “Дні Чехова в Ялті”. В Криму присуджується літературна премія ім.Чехова, знімаються художні та документальні фільми за творами письменника. В Ялті, Гурзуфі і Сумах працюють чеховські музеї. Центром досліджень чеховської творчості на Україні є Будинок-музей А.П.Чехова в Ялті. Найвизначніша наукова акція – міжнародна конференція “Чехов та українська культура” (1988).

В Ялті знаходяться могили членів чеховської родини: Є.Я.Чехової, матері письменника, (1835-1919), М.П.Чехова, брата (1868-1936), М.П.Чехової, сестри (1863-1957).

Чехов, що народився в українській сім’ї, поринув у життя мирного населення міст України, тодішньої частини царської Росії, став російським письменником, хоч не раз покликувався на своє українське походження, часто навідувався до рідних місць в Україні щоб, як казав, надихатися рідним повітрям. Українське походження А.П.Чехова проявилося у його творчості з українською й неукраїнською загальнолюдською тематикою.

Варто підкреслити, що українські елементи – місця дії, дійові особи, мотиви – зустрічаються у Чехова протягом усього творчого періоду письменника.

У багатьох оповіданнях Чехова ми бачимо автобіографічні моменти, якщо навіть ані місце дії, ані час події не згадані в самому творі. Одним з яскравих прикладів цього є його твір "Півчі". Кожний, хто обізнаний з біографією Чехова, пізнає в оповіданні рідне місто письменника Таганрог, де Чехову в дитячі й юні роки доводилось часто співати в церковному хорі, яким керував його батько. Бачимо як тепло відноситься автор до віруючого регента хору Олексія Олексійовича та диякона Авдієсова, колишнього регентавого „ворога”, а як він осуджує атеїста графа Володимира Івановича, який навіть не захотів послухати церковного хору. Цікаве і напівсимволічне закінчення гуморески: хоч диякон був ніби „ворогом” регента, і завжди шукав нагоди з нього посміятися, в обличчі спільного ворога – графа – атеїста – вони обидва стали приятелями.

 Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху».

Ця тематика проглядається й у творі "Холодна кров" – яскравому відображенні в напівсатиричний і напівгумористичний спосіб тодішньої шахрайської дійсності в Росії. А жертвами всього того були дуже часто українські труженики-хлібороби, скотарі й інші. Одну із таких подій з українським скотарем і описав Чехов у „Холодній крові”. Цим оповіданням Чехов викрив якраз оту „несправжність”, проти якої він все життя боровся в царській Росії.

Не можна не згадати й „Степ” – ліричну повість, що її найбільша цінність - в описі українського пейзажу. Це поезія українського степу, і Чехов першим у російській літературі відтворив українське Приазов’я. Подорож у рідні місця перед написанням цього твору заторкнула найчутливіші струни його душі, бо все, що він побачив знову, було йому до болю рідне ще з дитинства. Він просто не міг би створити чогось подібного, хоч би й хотів, живши в Росії і не відвідавши Україну. Повістю „Степ” Чехов збагатив і всесвітню літературу, спочатку німецьку і чеську, а потім французьку, тими ж українськими елементами в перекладі на ці мови, а сьогодні - майже на всі існуючі.

У 1887 році написане оповідання з українськими елементами „Щастя”. Того часу Чехов вважав „Щастя” своїм найкращим твором. Він був на першій сторінці його збірки „Оповідання”, яка вийшла в 1888 році. Його він присвятив особистому приятелеві Т.Г.Шевченка – поетові Я.П.Полонському.

Оповідання від початку до кінця переповнене не тільки описами української природи, а й дійові особи, їхні імена – українські. Тут і Жменя – „Поганий старик”, і Пантелей, з вусами і люлькою, що є типічним для українців. Також вічна тема скарбів в українських курганах-могилах, савур-могила. А понад усе – отари овець, схід і захід сонця в степу, верби, солов’ї, кавуни, що „свистять”, і традиційна українська таємничість у всьому. Цікаві й самі по собі роздуми двох українців про щастя – старого й молодого Саньки. Немає в цих людей якоїсь жадоби до легкої наживи. Особливо це стосується молодого Саньки, який в думках був у полоні не самого щастя, а у „фантастичності і казкомовності людського життя”. Читаючи оповідання „Щастя”, кожен українець згадує свої рідні місця і чари казок – оповідань із часів дитинства.

У другій половині 80-х років ХІХ століття Чехов оселився під Сумами у садибі Линтварьових. Почував себе прекрасно, був веселим і життєрадісним. Тут на Луці був його головний відпочинок. Повагу і симпатію викликала у письменника родина господаря садиби. У Чехова склалися хороші стосунки з місцевими жителями. Його захоплювала поетична глибина народної душі. Лукавий український гумор, а особливо народні пісні, то ліричні і ніжні, то веселі і запальні. Антон Павлович не тільки спостерігав життя українських селян, але й допомагав їм як лікар.

Пошуки своєї позиції в житті вели Чехова не в салони, не в новолюдні "товариства" фабрикантів і заводчиків і не в літературні журнали, а до народу в село. Творчість на Луці стала для Чехова своєрідним стартом перед важким і відповідальним періодом у його літературній діяльності.

До 1901 року у Львові було видано кілька перекладів Чехова українською мовою, виконаних Марією Грушевською. Професор Агатангел Кримський писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры».

21 листопада 1901 року Чехов написав листа Кримському (вперше надрукований у «Літературно-науковому вістнику», Львів, 

1902 р.). «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М.Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов». “...Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав cвітові такого титана, як Тарас Шевченко...”, - писав він в одному з листів Агатангелу Кримському. Цікаво, що не так давно саме цю цитату використав у своєму виступі з приводу завершення року Росії в Україні Леонід Кучма, щоправда, додавши насамкінець ще таке (від імені Чехова): "«русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями». Дописувач "Дзеркала тижня" Олег Смаль провів з цього приводу журналістське розслідування й з’ясував, що цієї фрази немає навіть у повному зібранні творів письменника, виданому в 1944—1951 роках. Вона з’явилася вже 1952 року у львівській газеті «Вільна Україна» (№53, 2 березня) в коротенькій замітці РАТАУ «Чехов про Україну», з посиланням на те, що джерелом інформації була одна із газет, які зберігаються тепер у Києві в Державній публічній бібліотеці. Сам академік-орденоносець Агатангел Кримський уже нічого не зміг би прояснити — в 1941 році його було заарештовано, і він помер незабаром у Кустанайському таборі...


Ось що говорила про Чехова Марія Заньковецька: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке... Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». («Литературное наследство», 1960 р., 593 стор.).

О.Смаль нагадує й таке: «Мы с вами покутим и поговорим подробно об Украйне» (із листа Чехова до О.Плещеєва, 1888 р.). «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (із листа Чехова І.Леонтьєву, 1888 р.).

В останні місяці життя, після розриву зі своєю музою Лікою Мізіновою Чехов написав з Ялти: "Я не зовсім здоровий. Безперервний кашель". Очевидно, нездужання й призвело до розриву. Це був жорстокий феномен - те, що він не втримав свою любов, яка могла відбутися! - безпощадність реального життя до великої людини, генія, якого не щадить життя, кохання Чехова й Ліки, і відторгнення Чехова Лікою, процес захоплення Чехова Кніппер, холодною, як і належить бути актрисі… Відомий приголомшливий факт: коли після смерті Чехова відкрили його заповіт, і зібрались Кніппер-Чехова, його сестра Марія Павлівна, брати, прийшов нотаріус, то виявилось, що практично все, що Чехов мав, він заповів сестрі. А не дружині!

Це було просто ударом для Ольги Кніппер. Чехов заповів дачу в Ялті - триповерховий особняк – і прибуток з драматичних творів сестрі. А дружині – п’ять тисяч рублів, дачу в Гурзуфі – маленьку хатку, власне - халупу... Виникла напружена пауза, і Кніппер сказала: "Я згодна". Це був підсумок усього їхнього життя: він був у Ялті, а вона - в Москві. Вона не пожертвувала театром заради Великого, задля Генія навіть на два місяці!

Антон Чехов помер 15 липня 1904 року. Кілька років перед цим у чернівецькій газеті "Праця" з’явились перші публікації автора новел і поезій у прозі, "геніального русина", як його вже тоді називали в Польщі. Йдеться про Василя Стефаника, що його за колоритом та настроєм порівнюють з Чеховим. Звичайно, це вже була кардинально інша – експресіоністична естетика, яка вражаюче поєднувала красу і бридоту, проте мета залишалась незмінною – показати всі аспекти життя, однаково погані і гарні, підлі і шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людського духу й природи.

Наприкінці 2003 року в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки відбулась прем’єра спектаклю "Насмішкувате моє щастя", а точніше – повернення до цієї п’єси через 37 років після прем’єри. Спектакль про життя, кохання і смерть Антона Павловича Чехова був на афіші театру 18 років... До 1984 року, коли режисер Михайло Резникович на якийсь час пішов з театру. Він переконаний, що думки Чехова сьогодні безумно важливі, тому що самолюбство у нас європейське, а вчинки ж бо азіатські, і його думки, аналіз того, що відбувається, і нині достатньо своєчасні і просто КРИЧАТЬ на всіх перехрестях. (Лишень один приклад з повсякденної практики: сьогодні лідер ХДПУ В.Журавський заявляє: "Ми як справдешні християни не забуваємо нагадувати про всі позитивні риси такої людини як Віктор Янукович"). У світлі лицемірства й вакханалії, якими сповнене по вінця наше суспільство нині, думка Чехова, що "прагнення служити загальному благу повинно стати неодмінно потребою душі, умовою особистого щастя", надзвичайно актуальна.

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А.Чехов Агатангелу Кримському.



«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров'я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А.Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.

В планах письменника було поселитися в Україні.

Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров».

В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: «національність — малоросіянин».








Комментариев нет: