15.3.16

Фанфік за оповіданням Ф. Кафки "Перевтілення"



Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій.
     Й.-В. Ґете
Бажання втекти від усього, що її оточувало, проростало в ній спалахами гніву вдень і сльозами вночі. Дитбудинок холодними стінами придушував ті пориви до свободи, що закінчувались завжди невдало. Це «завжди» труїло молоду душу дівчини. Немов пташка, вона билась раз у раз в міцні прути далеко не золотої клітки. Спроби втечі ставали дедалі рідшими завдяки примиренню з реальністю. До того моменту, як одного ранку все змінилося.
                Тіло стало меншим, набуло дивної форми, а ноги були настільки тонкими, що, здавалось, ось-ось зламаються, наче ті слабенькі сірнички. Тьмяне відображення у брудному вікні дозволило побачити лиш слабкі обриси, та й цього було достатньо: вона перетворилася на лелеку. Змішані почуття з’явилися всередині. З годину пташка стояла нерухомо, вдивляючись відсутнім поглядом у кольорову стіну. І раптом вона зірвалася у повітря. Крила розправились, на душі з’явилась легкість після першого ж поруху новими кінцівками. Стіни, завішані барвистими плакатами і фотографіями, мерехтіли перед очима веселкою. В душі грала музика наївної радості, а бажана свобода ніби наповнила кожну клітину пташиного тіла. Різнокольорова кімната дитячого будинку стала місцем, де все почалося.
                Варшава, Берлін, Париж – ці міста вражали своїм багатством, що здавалось навіть вульгарним в сприйнятті колишньої жительки маленького містечка. Вони розкривали свою велич настільки показово, що дух перехоплювало. Грудина, покрита білим пір’ям, здималася нерівно, а бусини чорних очей мерехтіли у світлі великого міста. Чи можна уявити щось краще, ніж знайомство з Парижем з висоти пташиного польоту? А як щодо ситної вечері знайденим фаст фудом на верхівці Ейфелевої вежі? Захват цією роками омріяною свободою розпирав зсередини, підкидаючи у повітря знову і знову для нового польоту. Ти лиш розправ крила, приклади трохи зусиль і все – краса розквітає дивним цвітом під тобою, неначе влаштовує демонстрацію прекрасного тільки для тебе. Дівчина-лелека продовжувала летіти, а потім знову закидала голову, видаючи стукіт дзьобом, таким чином насміхаючись з приземлених людей. Ті ж, переминаючись на своїх двох, весело сміялись і фотографували на смартфони дивне крилате створіння, що незрозумілим чином з’явилось на вуличках міста романтики та кохання. Французькі фрази лились повз пташку, яка до приємного тремтіння в тонких ногах насичувалась своєю свободою. Нарешті вона зуміла втекти від всього поганого, що тільки траплялось з нею за коротке життя.
                Барви почали згодом зникати. Сірий монохром пташиного життя іржею в’ївся в часті перельоти у нові місця. Полум’я захвату потихенько згасало, адже гніт молодої душі поступово перетворювався на попіл спустошення. Існування в тілі птаха передбачало постійні пошуки їжі, адже тепер її не приносили з кухні дитячого будинку. Доводилося часом тікати від бездушних кривдників та диких собак. Бувало й так, що агресивні психи травили своїх не менш божевільних псин на лелеку задля задоволення власного его. Кров на правому крилі яскравою плямою виділялася на білому пір’ї, бо тільки вона і захід сонця ще не втратили свого кольору. Своєї капельки життя. Дівчина не знала, чи саме так бачить світ вільна людина.
                Чорний і білий – все обмежувалося тільки ними, більше ніяких винятків. Чорні очі втратили блиск, а білосніжне пір’я забруднилось. Лелека марно спробувала відірвати дзьобом якусь залізячку на нозі. Ця незрозуміла спіралька залишилась після зустрічі з гуртом хуліганів. То були вже не маленькі дітки, а скоріше підлітки, проте різниця у віці зіграла роль лиш в різноманітті знущань над пташкою. Дивним пернатому створінню здавалось те, що люди, проходячи повз, не звертали на це жодної уваги. Більше того, деякі робили фото і швиденько йшли далі. Можливо, згодом вони напишуть у новинах власного профілю соціальної мережі про те, якими ж жорстокими бувають сучасні підлітки. На фотографії будуть ті самі «пухлини» нового покоління зі звіриним оскалом на обличчі, а в їх оточенні – слабка істота. Вона, істота, розведе крила в момент створення фотографії, аби тільки відстояти своє право на життя. Та страх так стисне серце між ребрами, що по покритій пір’ям тушці пройде сильне тремтіння. В наступний момент, коли випадковий свідок з телефоном в руках відвернеться, створіння кинеться за ним слідом. Проте вже пізно.
                Крила більше ніколи не піднімуть її у висоту до небес, великі міста не змусять вугільні очиці замерехтіти іскорками натхнення і щастя. Іржа холодної сірості, що тільки рада свіженькій плоті, нарешті дісталася до розбитого жорстокістю серця. Коли все це встигло перейти із статусу «чорна смужечка у житті» до «смертельний вирок»?
                Дитбудинок за цей час став закинутим будинком без вікон. Тіло з глухим звуком впало на зламане ліжко, знову повернувшись у людську форму. Кольори не повернулись; холод заповнив собою ті місця, де колись сяяли мрії і жага свободи. Ні, скоріше, жага втечі від усього. То була банальна відмова від боротьби, що лиш тепер відізвалась в душі больовим імпульсом. Та часу вже не залишилось. 
                Вітер байдуже задував сніжинки у кімнату, покриваючи все тонким пухнастим шаром. Трохи вицвілі з плином часу, та все ще барвисті плакати шелестіли від його легкого подиху, та вона вже цього не бачила. Пусті очі вдивлялись кудись далеко, за межі існуючого світу краси та жорстокості.

Лелека зникла, а світ продовжував жити далі. 

Гензель Марина, учениця 11 класу

Комментариев нет: