12.2.17

М. О. Некрасов


Життєвий і творчий шлях

І група

  Батьки М. О. Некрасова
Микола Некрасов народився 28 листопада 1821 р. в м. Немирові (нині Вінницька обл.), де квартирував полк, у якому служив його батько, поручик Олексій Некрасов. Свого часу привабливого офіцера покохала  варшав’янка Олена Закревська, добре освічена донька багатого орендатора земель на Херсонщині. Батьки не погоджувалися віддати її заміж за небагатого військовика. Однак, попри їхню незгоду, шлюб Некрасова й Закревської відбувся, хоча й не став щасливим.
Про батькових предків М. Некрасов ще в дитинстві чув чимало переказів: що прадід був воєводою у Сибіру, потім жив у Москві «багатим паном», але через пристрасть до гри у карти більшість маєтності втратив. Син його, дід поета, довершив справу: за борги відібрали навіть останнє село — Грешневе, яке повернули, згідно з тими ж переказами, лише завдяки особистому втручанню імператора Павла І. Батько майбутнього поета, як і його брати, обрав «військове поприще», і доля привела його в Україну, де він і зустрів свою майбутню дружину.
Поет так розповідав про своїх батьків: «Більшу частину служби батько мій служив на ад’ютантських посадах при якому-небудь генералі. Увесь час був у роз’їздах. Коли він розповідав, то ми тільки й чули: «Я був тоді у Києві на контрактах (ярмарках), в Одесі, у Варшаві». Буваючи особливо часто у Варшаві, він закохався в дочку Закревського — про згоду батьків, які відігравали там важливу роль, нічого було й думати. Армійський офіцер, ледве грамотний, і дочка багатого пана — красуня, освічена, співачка з винятковим голосом; батько вивіз її прямо з балу, обвінчався дорогою у свій полк — і доля його була вирішена. Він подав у відставку…». Напевно, що ця романтична історія теж була одним із «сімейних переказів». Образ же матері поета — і в поезії, і у спогадах — завжди поставав у романтичному сяйві. Але факти доводять, що насправді все було трохи інакше. Дід поета з материного боку — Андрій Семенович Закревський — був капітаном-справником Брацлавського повіту Подільської губернії, у табелі про ранги значився як «титулярний радник», тобто чин мав зовсім незначний. Але походив він із відомого в Україні роду Закревських і володів невеликим маєтком. Дочкам своїм Андрій Закревський дав гарне виховання і непогану, як на той час для жінки, освіту у винницькому пансіоні: навчали там музики, співу, викладали іноземні мови. Мати поета добре володіла польською, через що він і називав її полькою. У церкві Юхвина, де й був маєток Закревських, Олексій Сергійович і Олена Андріївна вінчалися, і лише через шість років, маючи на той час вже трьох дітей, батько поета вийшов у відставку й виїхав із сім’єю у маєток Грешнево Ярославської губернії.
Микола дуже любив матір, яка передала йому любов до мистецтва, уміння цінувати красу, свій особливий світогляд (поляки, навіть лояльні до російського самодержавства, дещо по-іншому сприймали ситуацію в імперії, аніж росіяни). Згодом М. Некрасов говорив про неї як про жертву грубого й темного оточення. Крім того, тепло спогадів про матір відізвалося в його творчості співчуттям до «руської долі жіночої», адже — «тяжчої серце не зна!». І взагалі думка про жіночу долю назавжди залишиться в поезії Некрасова, він повертатиметься до цієї теми і в ліриці, і в сатирі, і в поемах (окрім хіба що сатиричних). Мало хто з поетів усього світу для оспівування дружин і матерів зробив так багато, як нібито суворий і «черствий» представник «музи помсти й смутку».


 ІІ група

                                                                                                                      Дитинство поета

Дитинство Некрасова пройшло в родовому маєтку в с. Грешнєво Ярославської губернії, куди батько переселився після виходу у відставку. Велика сім’я (Некрасов мав 13 братів і сестер!), занедбане господарство й низка судових процесів щодо володіння маєтком змусили офіцера-відставника піти працювати урядником. Під час роз’їздів він часто брав із собою Миколу. Приїзд урядника до села завжди означав щось сумне або трагічне: збирання з бідних людей недоїмок чи похорон. Усе побачене глибоко запало в душу майбутнього «співця страждань народних».
Біля будинку був старий, запущений сад, обгороджений глухим парканом. Хлопчик зробив в паркані отвір і в той час  коли батька не було вдома, скликав до себе селянських дітей.
Діти, зібравшись в саду,  накидались на яблука, груші, смородину, вишні. Але треба було тільки няні крикнути: “Барин, барин іде” – як вони миттю зникали.
Звичайно, міському сину не дозволялось дружити з дітьми кріпаків. Але маючи вільну хвилину, хлопчик тікав через той же отвір до своїх сільських друзів, йшов з ними в ліс, купався з ними в річці Самарка. Їхній будинок стояв біля самої дороги, а дорога в той час була багатолюдною й гамірною. Хлопчик, щоб ніхто не бачив, забирався через огорожу саду, знайомився на дорозі з робочим народом: з малярами, з ковалями, пічниками, землекопами, які проходили з села в село з міста в місто в пошуках роботи.
Дитячі спогади Некрасова зв’язані з Волгою, якій він потім присвятив стільки ніжних і повних захвату віршів. “Благословенная река, кормилица народа!» - говорив він про неї.
Проте тут, на цій “благословенной реке” йому довелося випробувати перше глибоке горе. Він бродив по березі в спекотну погоду і раптом почув стогін, він побачив бурлаків, які брели вздовж ріки, «Почти пригнувшись головой К ногам, обвитым бечевой». Вони стогнали від тяжкої роботи. Зляканий хлопчик довго біг вслід за ними. Коли бурлаки зупинилися для відпочинку, він наблизився до їхнього вогнища. Він почув слова – хворого, замореного тяжкою працею чоловіка, який говорив товаришам, «кабы к утру умереть, так лучше было бы еще».
В хлопчика рано проявилася та “страстность к чужому страданию”, яка зробила його великим поетом.
Жвавий, здається безтурботний дворянський хлопчик став уже в ті ранні роки задумуватися над жорстокістю життя. Рано відкрилося йому видовище бід народних, до якого інші діти не були такими чутливими.
По дорозі, яка проходила поряд з двором Некрасових, гнали в Сибір арештантів, закованих в кайдани. Майбутній поет на все життя запам’ятав “печальный звон – кандальный звон”, який розносився на цій “проторенной цепями” дорозі.
Батько Некрасова був заповзятий мисливець і змалечку привчав до полювання синів. Влучно стріляти майбутній поет навчився чи не раніше, ніж добре писати. Полювання не лише відкрило йому світ природи, але й давало можливість ближче пізнати селян.
Ще одне горе бачив Некрасов – горе в рідній сім’ї. Його мати Олександра Андріївна, мрійлива, високоосвічена, культурна жінка, дуже страждала в заміжжі. Чоловік у неї був жорстокий і грубий. Цілими днями вона залишалася в садибі одна, а чоловік постійно роз’їжджав по сусідніх поміщиках: його улюбленими розвагами були карти, випивка, собаче полювання на зайців. Бували такі дні, коли мати цілими днями грала на роялі і плакала, співала про свою важку долю. “Вона була співачкою з чудовим голосом” – згадував пізніше поет.
З повагою відносилася вона до селян-кріпаків, які належали її чоловікові, і нерідко заступалася за них, коли він погрожував їм розправою. Але спроби заступитися за кріпаків не завжди були вдалими. Були випадки, що чоловік накидався і на неї з кулаками. Можна тільки уявити, як ненавидів у ці хвилини син свого батька!
Олександра Андріївна добре знала світову поезію і часто переказувала малолітньому сину ті уривки із творів великих письменників, які були зрозумілі для його віку.
Навіть у хлопчачих справах і затіях проявилася його сильна воля. Одного разу, пізньої осені, він підстрелив на Печельському озері дику качку. Озеро біля берегів було покрите льодом. Собака, злякавшись холодної води, не стрибнула за здобиччю. Десятилітній мисливець, довго не думаючи, стрибнув у льодяну воду, поплив за качкою і віднайшов її.
“Це коштувало йому хворобою, але від полювання не відмовився” – писала сестра Некрасова в статтях про нього.
Семирічним хлопчиком, почувши від няні, начебто вночі в саду гуляють чорти, він в ту ж ніч пішов у темний сад – на одноборство з чортами. Йому було страшно до безтями, але він не вернувся додому, поки не обійшов всі кущі і дерева.
Настирливість і хоробрість були його головними рисами характеру. Навчаючись верхової їзди, він те і робив, що падав.
Був день, коли він впав вісімнадцять разів. Але в результаті став хорошим вершником. З того часу, як згадувала його сестра, він уже не боявся ніякого коня, і сміливо сідав на скаженого жеребця.
Добиватися всього самому стало з дитинства для Некрасова законом.

 ІІІ група

    Навчання М. О. Некрасова
У 1832 році майбутній поет разом з своїм братом Андрієм поступив в перший клас Ярославської гімназії.  Там в гімназії виявився в нього талант сатирика: хлопчик почав писати епіграми на вчителів і друзів . В липні 1837 року Некрасов покинув гімназію.
Батько вирішив відправити його в Петербург, в Дворянський полк – так називалася військова школа, яка славилася жорстокою муштрою.
Можливість поїздки в столицю захопила Некрасова, так як він уже декілька років таємно писав вірші і мріяв надрукувати їх в столичних журналах.
В кінці липня 1838 року шістнадцятилітній підліток приїхав в Петербург з рукописами роману, з зошитом віршів і декількома рублями в кишені.
Ще в селі, коли він тільки збирався в Петербург, його мати бажала, щоб син став освіченою людиною, не раз говорила йому, що він повинен поступити в університет.
В Петербурзі Некрасов відшукав земляків, які вчилися разом з ним у Ярославській гімназії, і вони порадили йому виконати бажання матері. Некрасов став готуватися до здачі екзаменів в університет  і навіть не зробив спроби поступити в те військове училище, куди направив його батько. Дізнавшись про це, батько розсердився і написав грізний лист, де сповістив неслухняного сина, що не буде висилати гроші, якщо він порушить батьківську волю.
Свою погрозу батько виконав. Юнак залишився в столиці без всяких засобів існування. Він часто голодував, не мав постійного житла. Цілу зиму ходив без теплого пальта. Але його приваблювала літературна робота і заради неї він погодився на напівголодне життя. 
Перші три роки юнак відчував голод кожен день. Дешеву квартиру змінив на артільний барак для жебраків, потім - комору, кут в підвалі будинку. Іноді йшов на Сінний ринок, де за 5 копійок і шматок хліба писав листи і прохання селянам або розписувався за неписьменних в казначействі, отримуючи за це кілька копійок ...
Незабаром Некрасов виконав бажання матері. В вересні 1983 року поступив вільним слухачем в університет.

ІV група
    Літературна діяльність
В 1840 році Некрасов за допомогою друзів надрукував книжку юнацьких віршів під заголовком “Мечты и звуки”. Книжка не мала успіху. Проте поет не впав у відчай, він почав ще більше працювати. В 1840-1841 роках  написав стільки віршів, повістей, казок, фельєтонів, критичних заміток, рецензій, комедій, скільки нікому не написати за все життя.
Кількість робіт з кожним роком росла. В 1843-1845 роках Некрасов друкував вірші і статті під псевдонімами. Перепельський, Пружинін, Бухалов, Іван Бородавкін, Пархоменко, Ник-Нек, Назар Вимочкін і інші.
На початку 1840-х років Некрасов став співробітником авторитетного в Росії журналу «Отечественные записки». А з 1868 р. він очолював це видання й забезпечив йому нечуваний успіх у читача, учетверо збільшивши наклад. У цьому часописі друкувалися українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко та Є. Гребінка. Некрасов поміщав в очолюваних ним часописах твори Т. Шевченка.
У 1843-1846 pp. поет видав кілька збірок, у одній з яких («Петербурзький збірник») було надруковано повість «Бідні люди» Ф. Достоєвського. Отже, один геній російської літератури допоміг іншому знайти дорогу до читача.
Микола Некрасов працював з повною самовіддачею — перед кожним випуском журналу перечитував тисячі сторінок тексту.
Його працездатність була не меншою, аніж у О. де Бальзака чи Е. Золя. «Бувало, замкнуся, запалю свічку і пишу, пишу, — згадував Некрасов про цю титанічну роботу, — мені траплялося писати без відпочинку більше доби... Вогні горять, не знаєш, чи день, чи ніч; приляжеш на годину-другу — і знову те саме». До того ж ця працелюбність множилася на безумовний редакторський талант. Некрасов зробив ставку не на фінансовий бік справи (урізання гонорарів, економію на послугах друкарні), а на талант авторів і новизну їхніх ідей. Розрахунок був точним — такою популярністю, як його часописи, не користувалося жодне періодичне видання Росії: їх наклади росли, а отже, зростали й прибутки видавців. Не дивно, що наприкінці 1846 р. Некрасов і Панаєв придбали журнал «Современник», заснований О. Пушкіним. Протягом 1847-1866 pp. Некрасов був його редактором і видавцем. Коли ж у 1866 р. з політичних міркувань журнал було закрито, М. Некрасов разом зі своїм колишнім опонентом А. Краєвським редагував «Отечественные записки», які стали такими ж популярними, як і «Современник».
Проте незаперечний талант редактора, яким володів Некрасов, не заважав розквіту й виявленню його власного поетичного хисту. Так, у 1847-1866 pp. він створив ліричні вірші, поеми й цикли віршів про міських бідняків {«На вулиці», «Про погоду»), народну долю («Незжата смуга»), селянське життя («Селянські діти», «Забуте село», «Орина, мати солдатська», «Мороз, Червоний Ніс»).  При цьому поет створив оригінальний, не подібний на жодний інший стиль. Його мова часто наближалася до простонародної й була пересипана словами й висловами, «зірваними з народних уст». Улюблений розмір його творів — «плакучий дактиль» — допомагав створити сумний настрій, що так відповідав тематиці «страждань народних». У зображенні повсякденного побуту міських низів (Некрасов — один із перших у світовій літературі «поетів міста»), селянських буднів, жіночої долі та світу дитинства митець звертав особливу увагу на несправедливість і людські страждання.
Однак, незважаючи на те, що більшість творів поета присвячена зображенню найпохмуріших картин народного горя, основний настрій його творчості, безсумнівно, є оптимістичним. Поет не знічується перед скорботною дійсністю, а сміливо вступає в бій із темними силами. Він вірить у перемогу справедливості, у те, що Росія стане «вільною, гордою і щасливою».



 V група

     Розквіт таланту
У період суспільного піднесення 1850- 1860 pp. і відміни кріпосного права в Росії творчість Некрасова досягла найбільшого розквіту. Були опубліковані програмові твори «Поет і громадянин», «Роздуми біля парадного під’їзду», а також поема «Коробейники». Тоді ж він потоваришував із дуже авторитетними в демократичних колах тогочасної Росії письменниками й літературними критиками М. Чернишевським і М. Добролюбовим, яких також залучив до роботи в «Современнике».
У 1862 р. Некрасов побував у рідних краях - селах Грешнєвому й Абакумцевому. Свої враження він утілив у поемі «Лицар на годину» (1862). Тоді ж він придбав садибу Карабіха, неподалік Ярославля, куди приїжджав щоліта, проводячи час на полюванні та спілкуючись із друзями з народу.
Коли М.Некрасов розбагатів, то став членом Англійського клубу, грав в карти - і часто вигравав величезні гроші (частина виграшів, до речі, вкладав в журнал). Картярем він був холоднокровним і розважливим - не так на удачу розраховував, як на майстерність. Сучасників дивувало, що співак горя народного - пан, любитель смачно поїсти, картяр, мисливець ...
Завдяки своїй унікальній пам'яті (а він знав напам'ять до 40 тисяч віршів і міг в будь-який час прочитати напам'ять будь-який з них!) Більш щасливого картяра в довгому списку російських літераторів, які мали схильність до гри, не було. Виграші Некрасова нерідко досягали астрономічної цифри в сто і більше тисяч рублів сріблом. За всю свою кар'єру гравця він лише одного разу програвся, віддавши борг у вісімдесят три тисячі рублів.
Некрасов був  чудовим мисливцем та влучним стрільцем! Микола Олексійович міг на спір, з льоту, за кілька метрів продірявити підкинуту вгору монету у 5 копійок. Поет навіть полював сам на ведмедя.
Опудала вбитих ним ведмедів прикрашали не одну школу і не один музей того часу. Поет не продавав, а дарував свої мисливські трофеї.
Опудало величезного ведмедя Некрасов поставив у своєму передпокої, і селяни, вперше потрапивши в напівтемний передпокій, вважали опудало господарем і  шанобливо вклонялися йому й віталися: «Здрастуйте, пане!».


VІ група

 Останні роки життя

В останні роки життя поет працював над поемою «Кому на Русі жити добре» (1866-1876), написав поеми про декабристів та їхніх дружин («Дідусь», 1870; «Російські жінки», 1871-1872). Крім того, надрукував свої сатиричні твори, вершиною яких стала поема «Сучасники» (1875). Для пізньої лірики Некрасова характерні елегійні мотиви: «Три елегії» (1873), «Ранок», «Зневіра», «Елегія» (1874), пов’язані з утратою багатьох друзів, усвідомленням самотності, тяжкою хворобою. Тоді ж були написані твори «Пророк» (1874) «Сівачам» (1876).
На початку 1875 р. Некрасов тяжко захворів. Звістка про смертельну хворобу поета піднесла його популярність на найвищий рівень. З усіх кінців Російської імперії він отримував листи й телеграми з побажаннями здоров’я й висловленням щирого захоплення його поетичним талантом і громадянською мужністю. Вони приносили хворому розраду в його стражданнях.
Написаний у цей час цикл віршів «Останні пісні» (1877) за щирістю почуттів, що зосередилися майже тільки на спогадах про дитинство й матір, належать до кращих творінь Некрасовської Музи. У душі вмираючого поета ясно вимальовувалася і свідомість його значення в історії російського слова. У прекрасній колисковій «Баїньки-баю» як заповіт і втіха водночас лунають слова його матері (щира любов до неї не покинула його до останніх хвилин життя). Вона каже поетові, що він таки побачить свою Батьківщину «вільною, гордою і щасливою», адже він так багато для цього зробив. Тож нехай не боїться «гіркого забуття», оскільки його пісню (тобто вірші, творчий доробок) буде чутно на всіх великих ріках Росії — «над Волгою, над Окою, над Камою», що є свідченням усенародної любові   до поета.
Микола Некрасов помер 27 грудня 1877 р. Незважаючи на лютий мороз, на похорон прийшли кілька тисяч чоловік, переважно молодь. Біля могили поета в Новодівичому монастирі Федір Достоєвський виголосив прощальну промову, у якій підкреслив величезну роль особистості та творчості Миколи Некрасова для російської літератури.

VІІ група

   Особисте життя
В 1842 р., на поетичному вечорі, М.Некрасов зустрів Авдотью Панаєву - дружину письменника Івана Панаєва.  З 1846 р. до 1863 р. А.Панаєва була громадянською дружиною М.Некрасова. Обом - і Некрасову, і Панаєвій - цей зв'язок доставляв набагато більше страждань, ніж радощів. Микола Некрасов був патологічним ревнивцем. Майже кожен день були скандали. Некрасов був непостійний, але настільки ж пристрасний. Після звинувачень і незаслужених підозр на адресу Авдотьї, він тут же мчав до неї миритися. Їхні стосунки добре передає вірш "Ми з тобою безглузді люди". У 1849 році у Некрасова і Панаєва народився син, але незабаром він помер. Після лікування за кордоном, Панаєва повернулася до Некрасова, але спокійних стосунків не вийшло.  У Некрасова часто трапляються спалахи лютих ревнощів і холодного відчуження. Він міг сильно образити Авдотью, навіть в присутності сторонніх. Вона дуже страждала, але терпіла. Некрасов намагався декілька разів розірвати стосунки, але сам повертався. Його душа не знаходила спокою від любові і цією любов'ю він терзав Панаєву ...
Нарешті поет вирішив поїхати за кордон. Разом з ним поїхала французька акторка Селіна Лефрен. Актриса немов народилася для того, щоб стати утриманкою багатого пана. Коректна, елегантна, лагідна ... і в міру байдужа. Вона була дуже зручною жінкою, тому що не вимагала нічого, крім грошей, які у Некрасова на той час стали водитися. Це для Росії Некрасов був учителем життя, великим поетом, а для неї він був просто багатим меценатом. Вони навіть розмовляти толком не могли, так як він погано говорив по-французьки, а вона зовсім не володіла російською ... ... Любов по-французьки дорого коштувала російському поетові: Селіна тринькали його гроші, міняла туалети, відкрито зраджувала і нарешті поїхала в свій улюблений Париж, прихопивши з маєтку поета дивани та стільці. Втім, підрахувавши витрати, Некрасов зітхнув з полегшенням - аж надто дорого француженка йому обходилася, нехай вже краще їде! Але і звідти Селіна писала колишньому коханому: «Не забудь, що я вся твоя. І якщо коли-небудь трапиться, що я зможу бути тобі корисною в Парижі, я буду дуже, дуже рада ». А він і не забув: у посмертному заповіті відписав їй кругленьку суму в 10 тисяч рублів.
А.Панаєва залишилася одна. Помер її чоловік - Іван Панаєв. Перед смертю попросив вибачення за доставлені їй муки і зради. Сім'ї не було, дітей не було, краса вже почала в'янути. Некрасов жив за кордоном і не кликав її до себе. П'ятнадцять років любові до нього закінчилися. Вона знайшла в собі сили його забути і вийшла заміж за літературознавця Головачова. Незабаром у них народилася дочка.
Їхніми взаємовідносинами навіяний «Панаєвский цикл» віршів М.Некрасова ("Прости, не помни дней паденья", "Тяжелый крест достался ей на долю", "Бьется сердце беспокойное").
У 1870 р. Некрасов познайомився з простою селянською дівчиною Феклою Вікторовою. Їй було 19 років, йому вже 49. Завзятий гравець Некрасов виграв її в карти у купця Литкіна, у якого вона була на утриманні. Фекла була неосвіченою, тому поет наймав для неї вчителів, водив у театри, на концерти й виставки. Некрасов придумав їй ім'я - Зіна. Фекла Анісімовна стала називатися Зінаїдою Миколаївною Вікторовою. Вона вчила напам'ять вірші Некрасова, цілувала його руки і захоплювалася ним. Молодій і квітучій жінці випало розділити з Некрасовим найважчі, передсмертні дні його життя. Вона спокійно і самовіддано доглядала за поетом, коли у того виявився рак прямої кишки - коли він волав від болю, проганяв від себе медиків, не спала ночами два роки поспіль. Він обвінчався з нею вдома за вісім місяців до смерті - хворий, ледве живий.


Комментариев нет: